Слайд №2 |
 |
Лі Бо, відомий поет давнього Китаю, народився у 701 році, був родом з теперішньої провінції Сичуань. Китайські біографи зображують Лі Бо геніальним безумцем, який черпає своє натхнення в келиху з вином, у товаристві інших поетів |
Слайд №3 |
 |
Ще в юному віці поет мріяв допомагати людям, і через те він обрав незвичайний шлях для молодої людини його покоління: не складав іспитів, пішов з дому, жив осторонь від людського житла, мандрував, захоплювався лаоською самотністю. |
Слайд №4 |
 |
Йому було понад сорок років, коли імператор покликав його до свого палацу і нагородив званням ханьлінь. Через три роки Лі Бо залишив столицю заради нових подорожей і зустрічі з поетами Ду Фу, Гао Ші та іншими. |
Слайд №5 |
 |
У †762† році, Лі Бо помер у домівці свого родича Лі Ян-біна. Лі Бо залишив людству понад 900 віршів. |
Слайд №6 |
 |
Лі Бо вирізнявся серед сучасників своєю незвичайністю. Він звеличував хоробрих мандрівників, захищав знедолених і відчував себе переможцем, який не знає перешкод. Інші поети засмучувалися невдачами, ремствували на буденні негаразди. Лі Бо ще в юнацькому віці відкинув від себе ці дріб’язкові тривоги й жив у безперервному поетичному горінні, опановував у самому собі цілий світ і тому не страшився самотності. |
Слайд №7 |
 |
Незалежність Лі Бо була логічною розбудовою ідеалу свободи, він був упевнений у своїй місії поета-пророка, поета-вчителя, і вона вимагала від нього повної самовідданості. |
Слайд №8 |
 |
Поет був величним, але в ставленні до людей не мав і тіні пихатості: його поглинають людські турботи, він дає людям втіху, освічує їх, вчить співчуттю Ліричні мотиви Лі Бо властиві для всієї давньокитайської поезії. У поезії Лі Бо, видатного стиліста свого часу, це — оспівування вина, квітів, місяця, дружби, природи в цілому. |
Слайд №9 |
 |
Життєвий досвід поета не обмежувався рідним селищем і недалеким містечком, а охоплював велику країну з неоднаковими умовами життя в різних її куточках. Поет, який усе частіше був державним чиновником, і своєю службою, і творчістю змушений був брати участь у житті країни. |
Слайд №10 |
 |
Коли ми звертаємося до танської літератури, передусім ми говоримо про ліричну поезію. Вона продовжила й розвила великі досягнення минулого й піднялася на небувалу височінь. |
Слайд №11 |
 |
Гори й ріки, застава та місяць, мандрівник, верба й весна — все це існувало й розвивалось у китайській поезії з давніх-давен, і все це набувало протягом століть нову забарвленість. У русі поезії від піднесеності до повсякденності й конкретності відобразився той генеральний напрямок поезії танського часу, на якому були досягнуті найбільші її перемоги. |
Слайд №12 |
 |
СТИХИ О ЧИСТОЙ РЕКЕ
Очищается сердце мое
Здесь, на Чистой реке;
Цвет воды ее дивной –
Иной, чем у тысячи рек.
Разрешите спросить
Про Синьань, что течет вдалеке:
Так ли камешек каждый
Там видит на дне человек?
Отраженья людей,
Словно в зеркале светлом, видны,
Отражения птиц –
Как на ширме рисунок цветной.
И лишь крик обезьян,
Вечерами, среди тишины,
Угнетает прохожих,
Бредущих под ясной луной. |
Слайд №13 |
 |
ДУМЫ В ТИХУЮ НОЧЬПеред постелью вижу сиянье луны. Кажется – это здесь иней лежит на полу. Голову поднял – взираю на горный я месяц;Голову вниз – я в думе о крае родном. ВАН ЛУНЮ
Ли Бо уже в лодке своей сидит,
отчалить ему пора.
Вдруг слышит, как кто-то на берегу
поет, отбивая шаг.
И Озера Персиковых Цветов –
бездонной пучины глубь –
Не мера для чувства, с каким Ван Лунь
меня провожает в путь! СТРУЯЩИЕСЯ ВОДЫ
В струящейся воде
Осенняя луна.
На южном озере
Покой и тишина.
И лотос хочет мне
Сказать о чем-то грустном,
Чтоб грустью и моя
Душа была полна. |
Слайд №14 |
 |
СОСНА У ЮЖНОЙ ВЕРАНДЫ
У южной веранды
Растет молодая сосна,
Крепки ее ветви
И хвоя густая пышна.
Вершина ее
Под летящим звенит ветерком,
Звенит непрерывно,
Как музыка, ночью и днем.
В тени, у корней,
Зеленеет, курчавится мох,
И цвет ее игл –
Словно темно-лиловый дымок.
Расти ей, красавице,
Годы расти и века,
Покамест вершиной
Она не пронзит облака. |
Слайд №15 |
 |
В ГОРАХ ЛУШАНЬ СМОТРЮ НА ЮГО-ВОСТОК, НА ПИК ПЯТИ СТАРИКОВ
Смотрю на пик Пяти Стариков,
На Лушань, на юго-восток.
Он поднимается в небеса,
Как золотой цветок.
С него я видел бы все кругом
И всем любоваться мог…
Вот тут бы жить и окончить мне
Последнюю из дорог. СМОТРЮ НА ВОДОПАД В ГОРАХ ЛУШАНЬ
За сизой дымкою вдали
Горит закат,
Гляжу на горные хребты,
На водопад.
Летит он с облачных высот
Сквозь горный лес –
И кажется, то Млечный Путь
Упал с небес. |
Слайд №16 |
 |
ХРАМ НА ВЕРШИНЕ ГОРЫ
На горной вершине
Ночую в покинутом храме.
К мерцающим звездам
Могу прикоснуться рукой.
Боюсь разговаривать громко:
Земными словами
Я жителей неба
Не смею тревожить покой. О ТОМ, КАК ЮАНЬ ДАНЬЦЮ ЖИЛ
ОТШЕЛЬНИКОМ В ГОРАХ
В восточных горах
Он выстроил дом
Крошечный –
Среди скал.
С весны он лежал
В лесу пустом
И даже днем
Не вставал.
И ручейка
Он слышал звон
И песенки
Ветерка.
Ни дрязг и ни ссор
Не ведал он –
И жить бы ему
Века. |
Слайд №17 |
 |
ВЕТКА ИВЫ
Смотри, как ветви ивы
Гладят воду –
Они склоняются
Под ветерком.
Они свежи, как снег,
Среди природы
И, теплые,
Дрожат перед окном.
А там красавица
Сидит тоскливо,
Глядит на север,
На простор долин,
И вот –
Она срывает ветку ивы
И посылает – мысленно. ВЕСЕННИЕ ДУМЫ
У вас еще зеленеют едва
Побеги юной травы,
А у нас уже тополь ветви склонил,
Тяжелые от листвы.
Когда ты подумаешь, государь,
О дальнем ко мне пути,
У меня, наверное, в этот день
Разорвется сердце в груди.
Весенний ветер я не зову –
Он не знаком со мной, –
Зачем же в ночи проникает он
Под газовый полог мой? |
Слайд №18 |
 |
ПУТЕШЕСТВИЕ ПРИ СЕВЕРНОМ ВЕТРЕ
За Воротами Холода
Властвует грозный дракон;
Свечи – вместо зубов,
Пасть откроет – и светится он.
Ни луны и ни солнца
Туда не доходят лучи,
Только северный ветер
Свистит, свирепея, в ночи.
Только снежная вьюга
Бушует недели подряд,
И громадные хлопья
На древнюю башню летят.
Я тоскую о муже,
Воюющем в диком краю, –
Не смеюсь я, как прежде,
И песен теперь не пою.
Мне осталось стоять у калитки
И думать одной:
Жив ли мои господин
Далеко – за Великой стеной?
Взял он меч, чтоб дракона
Сразить – и рассеять туман.
Мне оставил на память
Обтянутый кожей колчан.
Две стрелы с опереньем
Оставил он мне заодно,
Но они паутиной и пылью
Покрылись давно.
Для чего эти стрелы,
Колчан, что висит на стене,
Если ты, господин,
Никогда не вернешься ко мне? |