Теорія суспільного добробуту та соціальної ринкової економіки

Теорія суспільного добробуту є сукупністю положень, на основі яких досягається високий рівень життя всього суспільства та формулюються критерії для визначення якості життя населення.

Класична політична економія та її основоположники А. Сміт та Д. Рікардо вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, основним показником суспільного добробуту є, таким чином, обсяг національного доходу на душу населення. При цьому суспільний розвиток має відбуватися за умов вільної конкуренції, яка робить можливим поєднання приватних та суспільних інтересів.

За умов розвитку ринкової економіки конкурентні відносини неминуче призводять до нерівномірного розподілу доходу, тому у суспільстві повинні існувати механізми забезпечення добробуту через державне втручання, з метою розширення доступу населення до основних благ та послуг та сприяння розвитку людини. Серед таких механізмів окремо виділено соціальну політику, яка забезпечує доступність до таких благ як освіта, охорона здоров’я та соціальний захист.

Для цього він виводить власний оптимум, який можна охарактеризувати як стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи проектів не може поліпшити становище одного раціонального суб’єкта, не погіршивши тим самим становище іншого.
Оптимум В. Парето базується на таких основних припущеннях:
кожна людина найкраще може оцінити свій добробут;
суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей;
добробут окремих особистостей є неспівставні.

ліберальна функція характеризує добробут як суму зважених корисностей. Ринок визнається єдиним регулятором суспільного добробуту і найбільшу винагороду отримує той, хто є більш здібним та працьовитим, перерозподілу благ не існує (різновид постулату Бентама);

мінімаксна функція показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда. Дана функція передбачає перерозподіл частини доходів від більш продуктивних економічних суб’єктів на користь найбідніших (Дж. Роулз);

егалітарна функція вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами, саме за цих умов досягається суспільний добробут (Бергсона — Семюелсона).

Послідовник неокласичної економічної школи Г. Седжвік досліджував добробут суспільства як з точки зору суспільства, так і з точки зору індивіда. На основі власних досліджень він зробив висновок, що держава має скеровувати розподіл створеного в країні продукту і тим самим підвищувати загальний рівень добробуту.

В той же час Г. Седжвік зазначає, що державне згладжування послаблює стимули до праці і не повинно розповсюджуватись на сферу виробництва. Таким чином він пояснює природуконфлікту між приватними та суспільними інтересами.

В неекономічний добробут він включає такі показники, як і якість життя, умови праці та відпочинку, доступність освіти, умови довкілля, медичне обслуговування, громадській порядок та інше.

В якості індикатора економічного добробуту А. Пігу визначає розмір національного дивіденду — це частина матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена у грошовому еквіваленті. Але поряд з цим він виділяє від’ємні ефекти неекономічного характеру, це такі явища як нещасні випадки на виробництві, професійні захворювання, використання праці жінок та дітей, забруднення навколишнього середовища та безробіття.

Досягнення загального добробуту А. Пігу пропонує здійснити за допомогою власної користі приватного інтересу з одного боку та втручання держави для вираження інтересів суспільства з іншого.

Поведінка індивіда досліджується на основі Ноmо economicus — раціонального, егоїстичного максимізатора власного добробуту. При цьому кожен індивід, на думку представників даної школи, має власну цінність і саме індивіди несуть відповідальність за існування в певних умовах в певному суспільстві.

Досягнення суспільного добробуту Дж. Бьюкенен вважає можливим на основі теорії суспільного вибору. Він вважає, що існують категорії благ, в тому числі і соціальні, які індивідууми не можуть отримати на основі ринкових відносин і тому вони і намагаються обміняти своє виборче право на певний набір цих благ. Справедливість у суспільстві досягається при дотриманні певних правил та існуванні відповідних інститутів. Але прийняття рішення більшістю не робить це рішення справедливим.

Методологічною основою і найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали наукові здобутки трьох груп неолібералів.

Найстаршу групу очолювали В. Репке та А. Рюстов, їх важливим внеском стала розробка основ теорії і політики неоліберального ладу та аналіз його соціальних функцій. На їх думку економічний лад суспільства повинен розв’язати дві проблеми:
по-перше забезпечити надійний господарський порядок,
по-друге створити умови і стимули для участі населення у суспільному виробництві.

Така форма господарства є основою для вирішення соціальних проблем та проведення політики „соціальної компенсації», яка забезпечує перерозподіл доходів, соціальне страхування та розвиток соціальної інфраструктури.

Модель ринкового господарства В. Ойкена включає економічну та соціальну політики. Економічна політика охоплює дві галузі: галузь, яка займається створенням та удосконаленням економічного порядку та галузь, яка займається розробкою політики економічного росту та розвитку. Соціальна політика включає політику соціальних гарантій, політику ефективності праці, політику самозабезпечення та політику перерозподілу доходів та власності.

На думку представників даної школи, зміст соціального ринкового господарства полягає у поєднанні економічної свободи та соціального вирівнювання. Економічна свобода полягає у можливостях людини діяти відповідно до своїх економічних інтересів і мети, самостійно обирати сферу застосування своїх здібностей, знань, професій, способів розподілу доходів, споживання матеріальних і духовних благ.
Соціальне вирівнювання базується на забезпеченні такого механізму розподілу національного доходу, який виключив би надмірне збагачення незначної частини населення та надмірне зубожіння значної частини населення.

Ефективність господарського порядку.

Створення системи соціального захисту.

Існування конкуренції та вільного регулювання ринку.

Впровадження сильної державної економічної політики на основі захисту конкуренції.

В даній структурі виділено податкову політику, структурну політику, політику стабілізації грошового обігу та фінансів та соціальну політику.

Податкова політика у процесі соціального вирівнювання повинна заохочувати і підтримувати поведінку людини у убезпеченні власного добробуту.

Структурна політика покликана сприяти формуванню середнього класу шляхом розширення приватного сектора.

систему соціального страхування, яка обслуговує сферу класичних ризиків: нещасні випадки та у випадку хвороби;

забезпечення через соціальну допомогу, яка включає індивідуальну допомогу, грошові виплати та не грошову допомогу;

форми соціальної допомоги (житлове будівництво, допомога сім’ям та допомога для отримання освіти).

Необхідність конкуренції у соціальному ринковому господарстві викликана її наступними соціальними функціями: вона виявляє, який інститут найкращим чином досягнув соціальної цілі, стимулює оптимальний розв’язок соціальних проблем; сприяє досягненню максимальних соціальних результатів.

регулювання права власності,

грошовий та валютний порядок на основі фінансового законодавства,

конкуренція на основі міцного законодавчого базису та визначеного порядку конкуренції у основних сферах економіки,

порядок проведення зовнішньоекономічної діяльності,

порядок у сфері праці та соціальних відносин на основі захисту працюючих за наймом, нормування на ринку праці, системі соціального страхування, розвитку трудових та соціальних судів,

систему організацій, які здійснюють соціально-економічну політику.

В цілому на тлі поступового зростання рівня матеріального забезпечення населення, позитивної динаміки ринку праці, погіршуються основні показники соціального розвитку. Це є свідченням соціально-економічної розбалансованості України через відсутність узгодженої стратегії національного розвитку та цілі соціально-економічної політики щодо забезпечення високого рівня добробуту суспільства.

Посилюється тенденція до „старіння» населення України, що обумовлює необхідність збільшення соціальних виплат та є додатковим навантаженням державного бюджету.

Тому на сучасному етапі теорія соціального ринкового господарства має значне не лише теоретичне, але і практичне значення, оскільки дає можливість поєднання економічного поступу та соціального розвитку суспільства.

Значне майнове розшарування суспільства, що викликає надмірне збагачення незначної частини населення, бідність переважної частини населення та відсутність середнього класу, який є основою та рушійною силою соціально-економічного розвитку.

Значна питома вага соціальних видатків у державному бюджеті, що призводить до низької економічної активності населення у забезпеченні власного добробуту

Проблеми розвитку соціальної сфери, які викликані низькою якістю освітніх, культурних, житлово-комунальних та медичних послуг

Низька громадянська свідомість населення та пасивність щодо своєї ролі у розвитку власної держави.