Програмування та прогнозування національної економіки

Правові, економічні та організаційні засади системи прогнозування визначені Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України».
Державне прогнозування економічного та соціального розвитку забезпечує науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку.

Об’єктами макроекономічного прогнозування є національна економіка певної країни, окремі галузі економіки, адміністративно-територіальні одиниці, сукупність економічних суб’єктів (домогосподарства, підприємства, державний і зовнішньоекономічний сектор).

принцип цілісності забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди;
принцип комплексності визначається необхідністю формування ефективної структури економіки і потребує обґрунтування раціональної галузевої структури виробництва, її спеціалізації з урахуванням економічно вигідних міжрегіональних та зовнішньоекономічних зв’язків;
принцип науковості ґрунтується на всебічному врахуванні в економічних прогнозах вимог об’єктивних законів розвитку суспільства, глибокому вивченні досягнень вітчизняного та іноземного досвіду прогнозування, на широкому використанні методик і моделей як умови наукового формування прогнозів;
принцип реальності: при прогнозуванні шляхів і строків досягнення можливих станів об’єкта необхідно враховувати забезпеченість матеріальними, трудовими, фінансовими і природними ресурсами та найефективніше їх використання.

принцип погодженості суспільних, колективних і особистих інтересів: соціально-економічний розвиток країни за лежить від того, наскільки загальнодержавні інтереси збігаються з інтересами трудового колективу й окремого працівника щодо кінцевих результатів праці.
принцип гласності: інформованість про цілі розвитку;
принцип самостійності: відповідальність за розробку прогнозних документів і можливі наслідки їх виконання на всіх рівнях;
принцип альтернативності передбачає розвиток національної економіки по різних траєкторіях і визначення можливих варіантів досягнення намічених цілей;
принцип послідовного подолання невизначеності: прогноз не є догмою, а лише орієнтиром майбутнього розвитку, засобом отримання інформації про майбутнє.

визначення майбутніх станів об’єкта, що досліджується, на основі вивчення тенденцій та закономірностей його розвитку в минулому та теперішньому і умовне їх перенесення на майбутнє (цільовий прогноз);

визначення альтернативних шляхів і строків досягнення бажаних станів об’єкта прогнозування, які беруться за мету, з урахуванням наявних ресурсів (програмний прогноз);

оцінка прийнятих рішень (програм та планів економічного і соціального розвитку країни) з позицій їх наслідків у прогнозованому періоді (оціночний прогноз).

Діагноз являє собою етап прогнозування, на якому досліджується систематизований опис об’єкта прогнозування з метою виявлення тенденції його розвитку. На етапі діагнозу створюється математична модель об’єкта прогнозування, встановлюється ступінь її адекватності реальному об’єкту та здійснюється вибір методів прогнозування.

Проспекція являє собою етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляються прогнози об’єкта прогнозування, здійснюється верифікація прогнозу, тобто оцінка його адекватності і точності. Визначається оптимальний прогноз — максимально наближений до реальних цифр, з урахуванням наявної на даний момент інформації.

В результаті прогнозування процесів і тенденцій розвитку економіки визначаються можливі стани економічного і соціального розвитку країни в майбутньому, пропонуються альтернативні шляхи їх досягнення, формуються програми майбутнього розвитку з урахуванням найбільш прийнятних варіантів, наявних ресурсів та стратегічних цілей.

Основним в процесі планування є наукова постановка цілей майбутнього розвитку та вироблення дієвих засобів їх досягнення. Планування базується на опрацюванні вихідної інформації і передбачає наукову постановку мети та вибір засобів і шляхів її і осягнення серед визначених прогнозом альтернатив розвитку.

Сутність соціально-економічного планування полягає у формуванні управлінських рішень щодо обґрунтування конкретних цілей і пріоритетів розвитку економіки, строків їх досягнення та визначення напрямків і способів використання наявних матеріальних, трудових, фінансових ресурсів для реалізації намічених програм.

Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов’язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку в бувшому СРСР і застосовувалося як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому.

В сучасних умовах директивне планування на макроекономічному рівні може використовуватися для розв’язання окремих найважливіших завдань, які мають загальнонаціональне значення. Але терміни та масштаби такого планування мають бути строго обмежені. Елементи директивного планування використовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік.

В сучасному господарському житті директивне планування застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні обов’язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців.

Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є бажаним і відповідає державній соціально-економічній політиці.
Серед індикаторів соціально-економічного розвитку макроекономічні показники, що характеризують кількісні і якісні параметри розвитку економічної системи — динаміку і структуру економіки, ефективність функціонування реального сектору економіки, рівень життя населення, зовнішньоекономічні зв’язки.

Поряд з контрольними цифрами індикативне планування допускає можливість включення в план:
конкретні завдання для державного сектора, в т.ч. державні замовлення в форматі міжгалузевих зв’язків та експортно-імпортних потоків;
систему норм і нормативів ( нормативи споживання, норми амортизаційних відрахувань, норми обов’язкових банківських резервів тощо);
ліміти економічних регуляторів ( ціни, відсоткові ставки, рівень зовнішньої заборгованості).

До основних методів планування відносяться:
балансовий метод, суть якого полягає в забезпеченні пропорційності між потребами і ресурсами за допомогою системи балансів.
нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрунтування планових рішень;
економіко-математичний метод, суть якого полягає у побудові математичної моделі економічного об’єкта. Це дозволяє виділити і формально описати причинно-наслідкові зв’язки економічних процесів і визначити параметри залежності змінних;
програмно — гульовий метод — це спосіб формування системи планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов’язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.

Цільова комплексна програма передбачає розв’язання пріоритетних проблем розвитку економіки. Це документ, в якому визначена мета, заплановані конкретні шляхи і ефективні засоби її досягнення, виписані джерела фінансування програмних заходів і терміни їх виконання.

Програму складають на весь період реалізації намічених цілей, з виділенням послідовних етапів здійснення. Комплексність програми передбачає здійснення сукупності взаємопов’язаних соціально-економічних, виробничих, науково-дослідних, організаційних заходів, для вирішення визначеної у плані пріоритетної проблеми.

Виконавчий блок: Описання послідовності заходів для вирішення конкретних підпрограм, виходячи з побудованої ієрархії цілей. Визначення змісту завдань, термінів їх виконання і виконавців.

Ресурсний блок: Розрахунок основних показників програми. Оцінка необхідних ресурсів для реалізації програми (техніко-економічне обґрунтування). Визначення джерел і способів їх отримання.

Організаційний блок: Управління розробкою плану-графіку виконання програми. Оцінка ефективності програми та окремих підпрограм. Оформлення програмних документів, узгодження і затвердження програми. Управління реалізацією програми.

Оціночний блок: Формування системи зведених показників виконання програми. Визначення ступеня їх відповідності очікуваним кінцевим результатам.

В залежності від масштабів виокремлюють наступні типи цільових комплексних програм:
міжнародні;
народногосподарські;
міжгалузеві;
галузеві;
регіональні.

Державні цільові фонди — це відокремлені фінансові ресурси держави, які забезпечують виконання намічених державою пріоритетних сфер економічного та соціального розвитку. Програми чи окремі заходи програм можуть фінансуватися за рахунок місцевих бюджетів і позабюджетних джерел.

Таким чином, цільові програми мають за мету вирішення нагальних проблем розвитку країни. Всі програми взаємопов’язані глобальною програмою економічного і соціального розвитку країни на коротко- та середньостроковий період.

Зокрема, в 1914 р. уряд Німеччини здійснив низку заходів щодо організації системи планування в промисловості. Організаційні ідеї базувалися на принципах свободи підприємництва, самоуправління промисловості в поєднанні з державним постачанням імпортної сировини з метою її раціонального використання.

Входження до Євросоюзу зумовило необхідність переходу від індикативного до стратегічного планування, яке здійснюється в чотири етапи.
I етап — «перспективний аналіз» (етап прогнозування — прим. авт.). Полягає у вирішенні двох взаємопов’язаних завдань: формуванні довгострокової перспективи розвитку на 5 років та більше; визначенні тенденцій та закономірностей розвитку економіки і спробі передбачити заздалегідь «точки розриву», тобто моменти зміни напряму цих тенденцій.
II етап — «стратегічне міркування». На цьому етапі здійснюється оцінка макроекономічних чинників розвитку економіки. Виокремлюють «сильні» сторони, якими необхідно скористатися та «слабкі», які необхідно компенсувати.
III етап — планування. Полягає у розробці системи планів на найближчі чотири — п’ять років з конкретизацією послідовності їх виконання та визначенням необхідних ресурсів.
IV етап – програмування. Цілі, окреслені у середньостроковому плані, розбиваються на пріоритетні програми.

Посилення державного втручання в економіку на початку XX ст. мало місце навіть в США. З метою встановлення урядового контролю над виробництвом було створено державні комітети палива, продовольства, робочої сили, транспорту. Після «великої депресії» 1929—1933 рр. урядом США було проголошено «новий курс», в основі якого ідея державного регулювання та планування національної економіки.
Характерними формами регулювання економіки США на сучасному етапі є прогнозування та стратегічне планування. При складанні стратегічного плану враховується необхідність виконання найважливіших програм — економічних, соціальних, політичних, глобальних.
Система стратегічного планування в США містить три підсистеми: прогнозування в системі державного регулювання; планування на рівні окремого підприємства; комерційне прогнозування. Основою стратегії розвитку економіки США на сучасному етапі є розвиток технічних знань, виробництво нової техніки і продукування технологій. Вирішенню цих проблем підпорядковані податкова і кредитна системи.

П’ятирічні плани соціально-економічного розвитку, які розробляються в Японії починаючи з 1956 року, мають індикативний характер. В них зафіксовані лише найважливіші стратегічні цілі, визначені альтернативні шляхи їх досягнення і окреслені основні проблеми з якими можуть зіткнутися уряд та підприємці в процесі їх виконання.

Історичний досвід Японії засвідчив правильність сформованої системи державного регулювання, в якій планування не суперечить ринку, а створює ефективні умови для його розвитку.

Зарубіжний досвід державного регулювання ринкової економіки свідчить про широке застосування на сучасному етапі різноманітних форм прогнозування, середньо- і довгострокового (стратегічного) планування та програмування, за допомогою яких уряд визначає загальну стратегію розвитку, координує та забезпечує інформацією господарські структури. Кожна з національних моделей державного регулювання має свою специфіку і представляє певний інтерес в контексті вивчення досвіду та його використання в процесі формування національної системи державного регулювання економіки України.

Розвиток товарно-грошових відносин супроводжувався плануванням виробництва, грошової і фінансово-кредитної системи. Характерною рисою системи планування був її індикативний характер і поступова відмова від адміністративно-командних методів управління. В Україні планове регулювання ринкових відносин забезпечувалося Вищою радою народного господарства (ВРНГ). За центральним економічним органом республіки закріплювалася функція розробки стратегічних народногосподарських завдань.

Основним завданням діяльності Держплану України в роки непу було забезпечення взаємодії планових та ринкових засад в економіці. Система непу мала позитивні наслідки, забезпечивши повоєнне відновлення виробництва, подальший розвиток і реконструкцію всього народного господарства. Таким чином, функціонування економічної системи непу стало практичним підтвердженням можливості і високої ефективності функціонування ринкової економіки на планових засадах.

Сформовано баланс народного господарства, який містить баланс суспільного продукту, національного доходу, основних фондів, фінансів, робочої сили, найважливіші матеріальні баланси в річному розрізі.
Поряд з розвитком наукових засад планування, нагромадилися негативні процеси в системі управління. Індустріалізація, воєнний період та повоєнне відновлення народного господарства зумовили тотальне одержавлення економіки, відмову від товарно-грошових відносин, використання директивних методів управління, які й стали синонімами планової організації.

Підпорядкування плану всіх галузей народного господарства є в цілому прогресивною тенденцією, яка визначає системний характер процесу планування. Водночас, надмірна конкретизація планових завдань, директивний характер планування, жорстка регламентація і безальтернативність виконання планів на рівні підприємства є свідченням зміцнення командно-адміністративних засад управління економікою.

Починаючи з 1966 року, з метою підвищення наукової обґрунтованості та реальності при складанні планів, здійснюється розробка прогнозів економічного та соціального розвитку. Проте, реформа не мала позитивних наслідків, оскільки закладені в її основі завдання мали частковий, безсистемний характер, не усували самих принципів командно-адміністративного механізму.

Кінець 60-х років позначився різким сповільненням темпів економічного розвитку. Централізована планова економіка не змогла вчасно відреагувати на негативні тенденції через відсутність дієвого цінового механізму. Подальший екстенсивний розвиток, неефективне використання ресурсів, які залучалися до господарського обороту, нераціональне використання інвестицій та зниження їх капіталовіддачі, директивне планування та централізований розподіл ресурсів, відсутність дієвого мотиваційного механізму призвели до нагромадження кризових явищ в економіці та суспільстві в цілому.

З 1990 року було проголошено курс на формування ринкової економіки. Відхід від адміністративно-командної системи ототожнювався з відмовою від плану.
Ліберально налаштованими політиками і спеціалістами, вихованими на ідеях Мізеса і Хайека, нашвидкуруч було розроблено курс «переходу до ринку» без належного теоретичного обґрунтування. Суть його полягала у ліквідації Держплану і галузевих міністерств, приватизації власності, відпуску цін. Єдиним регулятором економіки було визнано ринковий механізм.