Структурна перебудова національної економіки

Теоретичне обґрунтування змін технологічних укладів дає теорія «довгих хвиль» М.Д. Кондратьєва, що відображає залежність циклів економічного розвитку від хвилеподібного науковотехічного розвитку з періодичністю 45-60 років.

Всього історією технологічної революції сформовано шість технологічних укладів.

Друга хвиля технологічної революції (1830-1880 рр.) характеризувалась поширенням використання парового двигуна в усіх сферах господарства, створенням мережі залізничних шляхів, розвитком будівництва, транспорту, вугільної промисловості, чорної металургії.

Третя хвиля (1880-1930 рр.) базувалась на промисловому використанні електроенергії, розвитку електротехнічної промисловості, важкого машинобудування, електротехнічної промисловості, виробництва сталі, промисловості неорганічної хімії тощо, і ключовими інноваціями цього укладу стало використання електродвигуна та виробництво сталі, що сприяло посиленню гнучкості виробництва, його стандартизації.

Для п’ятого технологічного укладу (1980 рр. — наш час) ключовим фактором розвитку став мікроелектронний компонент, характерні розвиток електронної промисловості, обчислювальної, оптоволоконної техніки, програмного забезпечення телекомунікацій, підвищення ролі інформаційних послуг, використання супутникових засобів зв’язку.

Сьогодні очевидними є ознаки шостого технологічного укладу з прискореним розвитком медицини та біотехнологій на основі досягнень у галузі атомної енергії, генної інженерії, інформатики, біотехнології, мікроенергетики, освоєння нових видів енергії та космічного простору.

В основі сьомого технологічного укладу — розвиток клітинної біології, систем штучного інтелекту, мікроелектроніки, інформаційних магістралей.

Україна демонструє низький рівень глобальної конкурентоспроможності. Найбільш проблемним питанням стабільно залишається якість інституцій в Україні.

До чинників, що безпосередньо впливають на покращення інституційного середовища в Україні, належать:
етична поведінка компаній;
захист прав власності;
прозорість ухвалення рішень урядом;
незалежність судової системи;
ефективність використання державного бюджету;
захист прав інтелектуальної власності;
довіра суспільства до політиків тощо.

Структурні зрушення в національній економіці – закономірний і логічний процес, обумовлений ускладненням та удосконаленням процесу суспільного виробництва у глобальному вимірі та постійним впливом науково-технічного прогресу.

Структурна перебудова завжди супроводжується змінами в суспільних інститутах, поведінці людей та ідеології. Структурну перебудову часто розглядають у зв’язку із модернізацією економіки, що в широкому значенні означає перехід до сучасної економічної моделі.

Зміни в суспільних інститутах і свідомості. Це такі зміни, які підвищують продуктивність праці, стимулюють конкуренцію і підприємницьку ініціативу, відкривають більш рівні можливості для всіх, підвищують рівень життя, стимулюють розвиток.

Раціоналізм: заміна традиційного образу мислення, методів виробництва, розподілу і споживання новими моделями у всіх сферах виробництва і життя. Пошук раціональності передбачає, що вибір економічної стратегії і політики повинен максимально базуватись на знаннях та точних фактах.

Економічне планування: пошук раціональної системи заходів економічної політики, спрямований на прискорення розвитку.

Забезпечення більш рівного правового і соціального статусу, доходів і рівня життя для всіх.

по-перше, це удосконалення інституціональних, відтворювальних та макроекономічних пропорцій економічного розвитку.

По-друге, це оптимізація міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій на користь збільшення частки високоефектив­них наукомістких виробництв з пріоритетом найсучаснішого шостого технологічного укладу.

Основною стратегічною метою структурних трансформацій національної економіки має бути досягнення лідируючих позицій в світі.
Необхідною умовою соціально-економічної результативності структурних зрушень є опора на фундаментальні науково-технологічні досягнення, перенесення центру ваги з кількісних параметрів розвитку на якісні.
Ефективним механізмом досягнення стратегічної мети національної економіки за сучасних умов є досягнення міжнародної конкурентоспроможності.

Стратегія інноваційного розвитку України повинна враховувати декілька важливих аспектів: носити форвардний характер, так як світовий розвиток не зупиняється; повинна бути адаптивною, тобто максимально враховувати тенденції як українського, так і світового розвитку.

Для інноваційного розвитку стратегічно необхідно проведення мобілізації інтелектуального та інноваційного потенціалу України і створення тим самим національного технологічного потенціалу розвитку.

Основою для структурно-інноваційних зрушень є зміна структури суспільних потреб, для їх задоволення утворюються інновації, а їх сукупність призводить до реформування структури економіки.

Національна стратегія економічного розвитку має бути спрямована передусім на динамічний соціально-економічний рух, у тому числі і в контексті світового поступу, таким чином, основним завданням державної структурної політики є формування стратегії розвитку та її реалізація.

Сучасна галузева структура української економіки відображає витратний характер виробництва, переважно сировинну спеціалізацію експорту, монопольний імпорт енергоресурсів, нераціональне використання природного, інформаційного, виробничого, людського потенціалу.
Так, у структурі суспільного виробництва переважають галузі первинної переробки, причому ситуація принципово не покращилась за роки ринкової трансформації, а погіршилась щодо провідних тенденцій розвитку країн – світових лідерів.

Основною дійовою особою структурних змін у національний економіці має стати людина з її творчим, інтелектуальним та культурним потенціалом. Для цього необхідне інституційне забезпечення її розвитку (належної якості освітні установи, науково-дослідні інституції) та система мотивації, яка на основі системи державного стимулювання дозволить сформувати український інтелектуально-інноваційний потенціал.

Велике значення для створення та удосконалення наукового потенціалу є практичне застосування наявних розробок та можливість їх реалізації у соціально-економічному житті країни.
Це дозволить від переважно покупця продуктів інтелектуальної діяльності перейти до виробника новітніх наукових розробок, тому основою структурних зрушень має стати створення умов для розвитку новітніх технологій, які дозволяють отримати високі прибутки та стануть важливим ресурсом для розвитку національної економіки.

Серед важливих напрямів поліпшення регіональної структури необхідно відзначити:
вдосконалення інституційної структури управління соціа­льно-економічним розвитком регіонів;
застосування планування та прогнозування розвитку на основі наукового та практичного підходів;
децентралізацію повноважень з планування та управління соціально-економічним розвитком регіонів;
формування ефективних регіональних ринків.

Найважливішим результатом структурної політики на регіональному, як і на загальнонаціональному, рівні мають бути позитивні зрушення показників рівня життя населення.

Державна економічна політика має регіональну складову, основним об’єктом якої, згідно сучасного трактування, є регіональні (просторові) нерівності – відмінності в рівнях розвитку, зайнятості, доходів населення, умов підприємництва тощо. Ці нерівності відображаються у показнику валового регіонального продукту на одну особу.

Для переважної більшості галузей української економіки характерна застаріла структура виробництва, що обумовлює актуальність інноваційної стратегії економічного зростання, визначеної як пріоритет національної економічної моделі. Найбільш значні агломераційні переваги має столичний регіон (велика концентрація в регіоні міжгалузевих зв’язків та розвинута інфраструктура), що обумовлює значний відрив його рівня економічного розвитку від рівня інших регіонів.

Першочергові цілі суспільно-економічного розвитку регіонів можна узагальнити:
підвищення якості життя населення відповідної території за рахунок раціонального використання місцевих ресурсів;
диверсифікація виробничої діяльності;
інноваційне наповнення економічного розвитку;
досягнення ринкової конкурентоздатності регіону.

Регіональний розвиток в цілому та економічний зокрема, необхідно розглядати як загальний процес удосконалення економіки регіону для забезпечення оптимальних її пропорцій.

Необхідною умовою покращення економічної та інвестиційної ситуації в Україні є децентралізація державного управління, що здатна підвищити демократичний потенціал суспільства, сприяти підвищенню управлінської компетенції регіональних та місцевих органів влади.

Значна увага в теорії та практиці реалізації оптимальної стратегії розвитку регіонів приділяється сьогодні кластерній моделі галузево-територіального розвитку.

Кластер в економічній літературі визначається як індустріальний комплекс, що сформувався на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, що пов’язані технологічним ланцюжком.

Завдяки поширенню та постій­ному обміну інформацією стають можливими взаємовигідні бізнесові контакти в регіоні, поширюється кооперація між різногалузевими підприємницькими структурами. Тим самим споживачі мають можливість отримати більш якісну продукцію, виготовлену за рахунок місцевих ресурсів.

Механізм кластерної співпраці є вигідним, оскільки значно скорочуються трансакційні витрати учасників, стають можливими масштабні підприємницькі проекти за рахунок участі в них членів кластера на засадах співфінансування, посилюються інформаційні можливості підприємств регіону, що сприяє залученню внутрішніх та зовнішніх інвестицій, споживчий ринок поповнюється якісною та різноманітною продукцією.

По-перше, підприємства, що об’єднуються не втрачають своєї господарської та юридичної самостійності, переважна більшість їх – приватні.

Подруге, формуються єдині фінансові відносини, що виражається у фінансовій підтримці один одного. Стратегія кластерної програми передбачає зацікавленість підприємців інвестувати місцеве виробництво, вико­ристовувати місцеві ресурси та вітчизняні передові технології.

Значна кількість переваг кластерної моделі не позбавляє її від недоліків, що за умов ринково-орієнтованої економіки можуть бути суттєвими. Першочергово – це надмірна концентрація виробництва, а відтак – потенційна можливість посилення монопольних тенденцій в окремих ринкових секторах. Тому варто враховувати сутнісні ознаки ринкового середовища для уникнення санкцій державної антимонопольної корекції.

скорочення трансакційних витрат учасників кластеру, а відтак – зниження собівартості та ціни продукції;

посилення рівня відповідальності керівників окремих під­приємств та організацій за рішення, що ухвалюються ни­ми з огляду на тісну співпрацю з партнерами по кластеру, що є і партнерами по бізнесу;

зростання відповідальності щодо розбудови економіки власного регіону та захисту інтересів своєї громади. Питання доцільності та можливості створення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва повинне вирішуватись на регіональному та місцевому рівні. Тим самим в регіональному економічному управлінні буде реалізований принцип пріоритету інтересів територіальної громади на противагу поши­реному донедавна галузевому підходу до управління економікою.

Іншим аргументом на користь розвитку інноваційних форм регіонального розвитку є об’єктивна потреба у перенесенні центру ваги управлінської компетенції на рівень регіонів для забезпечення вищого рівня їх самостійності та підвищення соціально-економічної ефективності регіональних господарських комплексів.

Кращий світовий досвід стимулювання регіонального економічного розвитку засвідчує переваги вільних економічних зон (ВЕЗ) чи територій із спеціальними економічними режимами. Саме зазначені форми територіальної організації суспільного виробництва відіграють роль своєрідних полюсів економічного зростання та здатні сприяти вирішенню низки проблем: інтеграції національних економік до світового господарського комплексу; залученню іноземних інвестицій; технологічному оновленню та структурній перебудові національної економіки тощо.

поширені факти неузгодженості прийняття відповідних рішень про створення територій з пільговими режимами, ініційованих місцевими елітами, із цілеспрямованою державною політикою регіонального розвитку, про що свідчить практика регулювання кожної зони окремим нормативним актом;

низька якість значної кількості інвестиційних проектів, пропонованих до запровадження в пільгових зонах;

порушення рівних конкурентних умов для діяльності економічних суб’єктів, зокрема через підвищення питомої ваги імпорту сировини в загальному обсязі імпорту до СЕЗ та ТПР, що приводить до заниження ресурсних витрат в структурі собівартості продукції.

Передусім необхідною є обґрунтована та послідовна політика розвитку територій із спеціальними економічними режимами, а не відміна чи заборона раніше встановлених. За умови зваженої та цілеспрямованої державної політики щодо СЕЗ та ТПР, їх потенціал спроможний забезпечити формуваня потужних «полюсів зростання», здатних реально сприяти соціально-економічному поступу регіонів.

Для цього на державному рівні необхідно:
по-перше, здійснити уніфікацію законодавства щодо умов створення, функціонування та моніторингу діяльності СЕЗ та ТПР.
По-друге, розробити та запровадити коректну методику оцінки ефективності вказаних територій.