Політика економічного зростання в національній економіці

З переходом до оброблювального типу господарства, збільшенням кількісних та якісних параметрів людської діяльності, відбувається прискорене нарощування створених людиною засобів виробництва. За їх допомогою людина значно інтенсивніше перетворює навколишній світ, пристосовуючи його для задоволення власних потреб.

Особливої гостроти ця проблематика набула в XX ст. у вигляді глобальних проблем людства, вирішення яких до сьогодні не відоме. Розглядаючи економічне зростання, необхідно досліджувати різні його аспекти, як прямі так і побічні; слід розрізняти і класифікувати не лише його основні фактори, а й зміну їх значимості в часі і просторі, які для кожної країни неповторні.

Дія факторів економічного розвитку і зростання визначається діяльністю людини. Адже, людина має власну природну основу, яка генерує людську активність за всіма напрямами. Ще більше значення для суспільного розвитку має інформаційна складова природи. Однак, вклад людини в розвиток інформаційного простору має принципово іншу якість. Це наукова, технічна, мистецька, релігійна, культурологічна, інституціональна та численні інші складові.

Капітал як об’єктивно необхідний фактор суспільного виробництва має свою історичну інтерпретацію. Першочергово людина створила капітал у матеріальноречовій формі, використовуючи природні ресурси. Вона досягнула свого апогею в «індустріальному суспільстві». Згодом капітал актуалізував своє значення в формі фінансово-інформаційного, що відображає реалії «постіндустріального суспільства» та «віртуальної економіки».

Економічний прогрес – категорія узагальнююча, що включає в себе не тільки економіч­ні, соціальні показники ефективності, але й інші, відображаючи загальну спрямованість висхідного руху людської цивілізації.

Серйозне протистояння категорій «економічне зростання» та «економічний розвиток» виникло у 50-60 рр. XX ст. Навіть на фоні високих темпів економічного зростання країн, що розвиваються (зокрема, африканських) підвищити життєвий рівень населення так і не вдалось. Неспроможність традиційного трактування та взаємо­замінності економічного зростання та економічного розвитку стала очевидною.

Вирішальною умовою економічного розвитку стала вважатись участь корінного населення країни у здійсненні структурних перетворень, у виробництві зростаючого добробуту та використанні наслідків економічного зростання.

В теорії Г. Мюрдаля чітко розрізняються категорії «економічне зростання» і «економічний розвиток». Факт існування першого зовсім не означає наявність другого. Такий підхід характеризується гуманістичним спрямуванням, оскільки економічний розвиток сприймається лише на основі економічного зростання, що супроводжується покращенням положенням більшості населення країни. У трактуванні Г. Мюрдаля розвиток передбачає підвищення ступеню задоволення основних потреб всіх членів суспільства.

Поступово ресурси економічного розвитку в їх класичному розумінні, як матеріальні ресурси, поступаються значенням нематеріальним – людським, фінансовим, інформаційним. Варто враховувати, що сучасні економічні системи характеризуються чотирма найважливішими особливостями: багатофакторністю, високою динамічністю, високою роллю інформаційного ресурсу і ментальності господарюючих суб’єктів.

За теорією людського капіталу, розвиток – це не просто підвищення темпів економічного зростання, але інвестиції в людський капітал та підвищення соціальної-економічної ефективності. Таке трактування економічного розвитку, безперечно, акцентує на цільовому спрямуванні економічних результатів діяльності на розвиток людини, однак, на нашу думку, він має бути доповнений дослідженням можливостей та конкретизувати напрями підвищення якості життя.

Основне джерело якісних змін при довгостроковому економічному зростанні – науково-технічний прогрес – в неоінституціональній теорії отримує доповнення за рахунок зовнішнього середовища, здатного забезпечити його повну і швидку реалізацію.

Сучасна теорія економічного зростання побудована на емпі­ричному аналізі його факторів. Поширеним її напрямком є теорія ендогенного зростання, яка пов’язує цей процес з усіма можливими якісними і кількісними факторами: ресурсними, інституційними, міжнародними тощо. Світова економічна наука потребує створення системної методології аналізу факторів ендогенного зростання та прогнозу їх динаміки як для розвинутих країн, так і для країн з перехідною економікою.

В перехідній економіці розрізняють кілька можливих моделей, що свідчить про багатоваріантність суспільного розвитку на цьому етапі:
ринкового соціалізму (Югославія, Китай, В’єтнам);
державно-корпоративної буржуазної трансформації з варіантами «окса­митової революції’ (Чехія, Угорщина);
шокової терапії (Польща, Росія, більшість країн СНД);
економічного романтизму тощо.

Модель «шокової терапії» базується на ліберально-монетаристській концепції. Нею визначається пріоритет дії ринкового механізму для забезпечення високої ефективності економічної системи. Роль держави визначається на рівні формування і підтримки «рамкових» умов дії ринкового механізму, їй належать функції антимонопольної корекції та підтримки конкурентного середовища, охорони довкілля. Найбільш поширеною неоліберальною ідеєю є думка, що економіка лише тоді добре розвивається, коли держава не втручається до неї. Стосовно економічної трансформації неоліберальна теорія, особливо її монетаристська гілка, пропонує заходи грошово-кредитного регулювання: контроль за грошовою масою, бюджетним дефіцитом, курсом національної валюти, процентною ставкою. Таким чином, фінансова стабілізація та стримування інфляції видаються необхідними та достатніми передумовами для економічного зростання.

Таким чином, модель шокової терапії та її основа — ліберально-монетаристська концепція акцентують на процесах лібералізації та регулювання фінансових аспектів економічного життя, тоді як реальний сектор економіки (виробництво товарів та послуг) виводиться з-під регулюючої дії держави; функціонування цього сектора розглядається як вторинний результат фінансової стабілізації та застосування монетаристських заходів. При «шоковій терапії» мінімізується відповідальність держави за соціальні наслідки заходів лібералізації, приватизації тощо. Отже, соціальна ціна втілення такої моделі є високою, що відображається у прискоренні майнової диференціації населення, посилення нерівномірності розподілу національного доходу.

Державна політика реформування в такій моделі характеризується поступальністю. Першочергово держава запроваджує прийнятні для суб’єктів дрібного та середнього підприємництва фіскальні та грошово-кредитні умови функціонування, запроваджує механізми підтримки конкурентного середовища тощо.

Дана модель зорієнтована на цілі довгострокового економічного зростання, оскільки фінансова стабілізація сама по собі не вирішує довгострокових структурних проблем і лише система інституціональних перетворень здатна створити умови для економічної стабілізації.

90-рр. XX ст. стали періодом стрімкого розвитку нової моделі зростання – ендогенної. Вона сформувалась в результаті кризи неокласичних моделей економічного зростання в країнах Третього світу, коли значно посилилась диференціація темпів зростання цих країн та загострились боргові проблеми. Згідно традиційних теорій, зокрема неокласичної, дефіцит капіталу в цих країнах повинен був привести до підвищення рентабельності інвестицій, зростання продуктивності праці та підвищення рівня життя. Саме на зростання інвестицій були спрямовані рекомендації, що розроблялись Світовим банком та МВФ для країн Третього світу.

Однак, досвід економічних реформ у цих країнах ще раз підтвердив неможливість автоматичного налагодження ефективної дії ринкового механізму. Це відобразилось у низькій результативності структурного реформування економік, консервації їх низької інвестиційної привабливості та «вимиванні» ресурсів за кордон.

На першому етапі ринкової трансформації економіки Україна пережила період захоплення ліберальними рецептами трансформації, що обумовлювалось щонайменше двома причинами: недостатнім розумінням політичною та управлінською елітою внутрішніх механізмів та логіки трансформації адміністративно-командної системи в змішану (з ефективно діючим ринковим механізмом та досконалою функцією державного регулювання).

В другій половині 90-х рр. наукова та політична громадськість приходить розуміння об’єктивної необхідності посилення державного регулювання трансформаційними процесами в українській економіці. В такому контексті першочерговим стає завдання раціонального вибору механізмів та інструментів державного регулювання.

Основні висновки економічних реформ у країнах Центральної та Східної Європи в контексті застосування їх досвіду в Україні можуть бути визначені наступним чином:
скорочення участі держави у процесах перерозподілу національного доходу не призводить автоматично до економічного зростання, що обумовлює домінуючу роль державної політики управління процесами ринкового реформування;

лібералізація економічної діяльності повинна здійснюватись поступально, з тим, щоб не підривати трудової мотивації економічних суб’єктів та відповідати процесу формування відповідної інституціональної структури економіки;

для створення ефективного ринкового механізму необхідна політична стабільність та відповідальність владних структур всіх рівнів за соціальні наслідки реформ.

Для національної моделі економічного розвитку України винятково важливо врахувати переваги та недоліки подібного періоду трансформації інших країн світу.

На першому етапі реформування економіки, в 1991— 1995 рр. в середовищі українських науковців та політиків поширеними стали пріоритети ринкової саморегуляції, масштабної лібералізації господарського життя, прискорених роздержавлення та приватизації власності.

Для забезпечення економічного зростання дана модель пропонує набір стандартних рекомендацій: здійснення жорсткої бюджетної політики, перерозподіл бюджетних ресурсів із виробничої в соціальну сферу, здійснення податкової реформи, здійснення фінансової лібералізації, запровадження єдиного ринкового валютного курсу, лібералізація зовнішньої торгівлі, усунення перешкод на шляху прямих іноземних інвестицій, приватизація, скорочення державного регулювання на галузевому рівні та здійснення політики захисту прав власності.

З огляду на універсальність зазначеної моделі без узгодження із національною специфікою, а саме така універсальність складає основу рекомендацій МВФ щодо економічної політики трансформаційних систем, зрозуміла різна результативність її застосування.

По-перше, реалізація рекомендованих заходів передбачає певний рівень підготовленості власне економічної системи до перетворень (наприклад, значною перешкодою на шляху вітчизняних реформ став високий рівень монополізованості ринків);

по-друге, здійснення подібної політики потребує послідовності і системності, що можливо за умови узгодженості при прийнятті політичних рішень між їх суб’єктами; по-третє, необхідною умовою успішності реформування є підтримка заходів економічної політики широкими верствами населення.

Катастрофічні наслідки непродуманої економічної політики, що відобразились у гіперінфляційних процесах, масштабному падінні виробництва, масовому безробітті, різкому падінні рівня життя населення в першій половині 90-х рр., змусили врешті-решт переоцінити засади ринково-орієнтованої економіки і, особливо, – шляхи її запровадження.

З другої половини 90-х рр. в Україні поширюється розуміння об’єктивної необхідності державного регулювання процесів трансформації в цілому, економічного зростання зокрема.

реформа пенсійної системи і підвищення середнього рівня пенсійного забезпечення населення,

збільшення реальних доходів населення за рахунок запровадження єдиної ставки оподаткування доходів фізичних осіб,

підвищення соціальних виплат,

часткове повернення ощадних вкладів Ощадбанку СРСР.

Упродовж останніх років залишаються невирішеними питання монополізації окремих сфер та галузей економіки, нерозвинутість фінансових, зокрема, фондового ринків, переважання тактичних та оперативних цілей серед пріоритетів загальнодержавної та регіональної економічної політики.

реформа пенсійної системи і підвищення середнього рівня пенсійного забезпечення населення,

збільшення реальних доходів населення за рахунок запровадження єдиної ставки оподаткування доходів фізичних осіб,

підвищення соціальних виплат,

часткове повернення ощадних вкладів Ощадбанку СРСР.

Упродовж останніх років залишаються невирішеними питання монополізації окремих сфер та галузей економіки, нерозвинутість фінансових, зокрема, фондового ринків, переважання тактичних та оперативних цілей серед пріоритетів загальнодержавної та регіональної економічної політики.

Така позиція є принциповою з точки зору євроінтеграції України, оскільки згідно Маастрихського договору, що визначає економічні критерії членства у Євросоюзі, країни-претенденти мають забезпечити стабільність власної грошової одиниці на рівні до 2% інфляції на рік. Для економічних суб’єктів така монетарна політика означає прогнозованість умов господарювання та регуляторного впливу держави.

Економічна політика в Україні періоду економічного зростання, – починаючи з 1999 р., характеризувалась незбалансованим розвитком окремих секторів як щодо внутрішньо економічних пропорцій, так і в контексті світових економічних тенденцій. Загострення причин сучасної світової фінансово-економічної кризи розпочалось за кілька останніх років.

По-перше, загроз­ливим є відставання у формуванні інституціональної структури національної економічної системи. Світовий та вітчизняний досвід свідчать, що в межах старої, невідповідної ринковому трансформуванню інституціональної структури забезпечити певне економічне зростання реально. Однак, досягнути принципових зрушень у рівні та якості життя соціуму можливо лише за узгодженої модернізації інституціональної та економічної складових.

По-друге, в контексті будь-яких змін стратегічного характеру необхідними передумовами є системність та послідовність, тоді як в державній політиці України ці ознаки відсутні.

Отже, економічне зростання в Україні головним чином має відновлювальний характер та реалізується за рахунок використання традиційних факторів індустріального технологічного укладу.

Для формування підвалин довгострокового економічного зростання та якісних зрушень суспільного розвитку необхідно забезпечити реалізацію конкурентних переваг національної економіки в напрямі новітніх технологій, забезпечити відповідну спрямованість структурних зрушень.